Радянський період політичної журналістики в Україні

У 1920–1939 із приходом до влади більшовиків преса стає комуністичною та монопартійною.

До війни журналістика політична переживає три періоди:

1917–1923— період ідеологічної монохромності; з’являються, поступово витісняючи решту, видання з комуністичною ідеологією: «Вісник Української Народної Республіки» (Харків, 1917), «Більшовик» (Київ, 1919), «Комуніст» (Харків, 1919);

1923–1931 — період тимчасового відродження української інтелектуальної, громадсько-політичної думки та розквіту культури;

1931–1932 — період ліквідації українського бачення розвитку держави, насадження культу радянського способу мислення та життя.

На західноукраїнських землях у цей період точилася боротьба проти польського прагнення володіти цією територією України. Змістовим ядром журналістики був захист національного інтересу та прагнення всеукраїнського об’єднання. Ці ідеї поширювали видання:

• «Українська думка» (Львів, 06.10.1920–13.11.1920);
• «Громадська думка» (Львів, 1920);
• «Радикальний голос» (Коломия, 1932);
• «Подільський голос» (Тернопіль, 1928–1930) та ін.

Преса Буковини, що опинилася від владою Румунії, також була перейнята ідеями національної самостійності. Виходило бл. 17 друкованих органів:

• «Громада» (Чернівці, 1921);
• «Робітник» (Чернівці, 1920–1925);
• «Народний голос» (Чернівці, 1911–1921) та ін.

Із початком Другої світової війни журналістика політична стала частиною окупаційної політики агресорів, що змагалися за різні частини української території, і, відповідно, засобом їхнього ідеологічного впливу.

Учасники ОУН

Видання ОУН та УПА під час Другої світової війни вели інформаційну війну одразу проти двох окупантів ― гітлерівської Німеччини та СРСР:

• «Ідея і чин» (1942–1946), офіційне видання проводу ОУНР;
• «За самостійну Україну» (24.10.1943–10.12.1943);
• «До зброї» (1943–1954), видання політичного відділу Головного Командування УПА;
• «Визвольний шлях» (1948–1954);
• «Українське слово» (1933–2016, з перервами), тижневик, започаткований як неофіційний орган ОУН (група мельниківців), а також його додаток — «Літаври» (1941), що редагувала О. Теліга.

По завершенні Другої світової війни журналістика політична в Україні стала засобом формування й укріплення радянської тоталітарної системи. Преса підпорядковувалася КПРС та КПУ та насаджувала комуністичну ідеологію, формувала образ зовнішнього ворога, цькувала інакомислячих. Навіть після смерті Й. Сталіна у період т. зв. хрущовської відлиги, коли атмосфера в суспільстві стала вільнішою, функціональне призначення журналістики політичної загалом не змінилося. Водночас розвинувся самвидав. Як нелегальна противага офіціозу, самвидав першого періоду (початок 1960-х) був переважно літературним, а другий і третій ― політичними. Другий період самвидаву (1963–1965) позначився публікаціями анонімної політичної публіцистики антирадянського характеру, третій (1965–1970) ― авторською політичною публіцистикою. Найбільш значущі твори третього періоду — статті «Лихо з розуму» В. Чорновола та «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби.

Із часом в СРСР система ЗМІ ставала все більш розгалуженою. Україна посідала друге місце за чисельністю ЗМІ. До прикладу, в 1985 виходило 17 республіканських газет, 120 журналів, загалом тираж преси перевищував 30 млн примірників. Утім, вся преса була партійно-комуністичною. Радянський період української журналістики політичної закінчився після путчу ГКЧП, заборони компартії, розпаду СРСР, отримання Україною незалежності. На початку 1990-х преса перестала бути партійною, опинившись в політичній, економічній, професійній системі координат.