Журналістика політична доби незалежності пройшла декілька етапів професійного розвитку:
1991–1994 — аматорський період. Пов’язаний із переходом преси на різноманітні форми власності. Водночас залишалися монопольно-державні ЗМІ, державне телебачення та радіо, газети й журнали різних владних структур. З’являлися видання загальнополітичного спрямування комерційного характеру, окремі журналістські колективи намагалися вижити за рахунок реалізації, отримавши повну незалежність (газети «Вечірній Київ», «Комсомольское знамя», «Робітнича газета», журнал «Україна»). Формувалося покоління журналістів політичних незалежної України: Л. Івашина, М. Вересень, Ю. Мостова, О. Ткаченко, О. Мартиненко, М. Княжицький, С. Рахманін, О. Герасим’юк, В. Піховшек, Л. Малазонія, Т. Коробова, О. Мусафірова та ін.
1994–1999 — олігархічний період. Зародження кланової олігархічної преси; журналістика політична стає залежною від великих фінансово-політичних груп, тобто політично заанґажованою. Однак розвивалася доволі різноманітна масова преса. Професійні стандарти роботи в галузі журналістики політичної задавав якісний громадсько-політичний тижневик «ПіК» (головний редактор О. Кривенко). Насичені політичним аналізом були номери газети «Дзеркало тижня».
1999–2004 — провладний період. Припав на другу каденцію Л. Кучми, який контролював журналістику політичну, відстежував діяльність окремих політичних журналістів. Після зникнення відомого опозиційного журналіста Г. Гонгадзе розгорнулася т. зв. «справа Гонгадзе», що на певний час консолідувала журналістський корпус навколо ідей демократизації ЗМІ, боротьби з авторитаризмом, свободи слова тощо. У 2001–2002 утворився рух проти цензури, створено незалежну професійну спілку журналістів. У 2003 на парламентських слуханнях зачитано зразки вказівок-темників, які розсилала Адміністрація Президента українським ЗМІ. До початку 2004 відбулася т. зв. журналістська революція, стартом якої стало звільнення частини журналістських кадрів із телеканалу «1+1».
2004–2010 — період постреволюційної демократизації та комерціалізації ЗМІ. Приніс журналістиці політичній свободу від прямої владної цензури, однак «темники» періоду Л. Кучми замінилися «джинсою». У 2005–2007 відверто замовний інформаційно-політичний продукт пропагандистського характеру зазвичай розміщувався без позначки «реклама». Політичний медіаконтент формували ті, хто сплачував найбільше. Після Помаранчевої революції почала виходити громадсько-політична програма «Свобода Савіка Шустера» на каналі ICTV (2007), яка призвичаїла українського споживача цікавитися і політикою загалом, й окремими політичними діячами.
2010–2014 — період авторитарного президентства В. Януковича і формування нових журналістських поколінь. Почасти схожий на період правління Л. Кучми: стосовно політичних журналістів влада використовувала різноманітні форми тиску, включно з прямими погрозами. Водночас зберігалися медіаплатформи, що давали змогу оприлюднити альтернативну думку, зростало нове покоління політичних журналістів: К. Василенко (псевд. Соня Кошкіна), Т. Чорновол, Н. Седлецька. Створено ТВі, згодом «Громадське ТБ» і «Громадське радіо». 2013–2014 стали роками розквіту розслідувальної журналістики, в т. ч. у політичному сегменті.
2014–2020 — період воєнний. З одного боку, відбулася консолідація суспільства навколо ідеї єдиної національної держави та розпочалося формування політичної нації в Україні, з іншого ― журналістський корпус розділився на тих, хто головним стандартом роботи вважає патріотизм, і тих, хто на перший план ставить неупередженість, плюралізм інформації та критичність щодо влади. Редакції, що транслюють політичну інформацію, працюють або на кошти медіавласників, або за рахунок різноманітних грантів.
Немає коментарів:
Дописати коментар