Сьогодні політична журналістика зводиться до слугування олігархічним кланам (за незначними винятками), які у свою чергу вважають політичних журналістів таким собі допоміжним матеріалом для побудови своїх особистих планів, що не завжди збігаються з інтересами держави та її народу.
Яскравим прикладом тих процесів, про які йшлося вище, є трансформація газети "Киевские ведомости". Спочатку це був чудовий проект. Газета сприймалася як доволі незалежна (на скільки можна бути незалежною у нашому суспільстві). Після чергового переділу в мас-медійному просторі газета стала виразником інтересів певної групи політиків, що чітко простежується в усіх її політичних публікаціях.
Окрім того, поява видань "Політика і культура", "Влада і політика", "Бізнес і політика" тощо свідчить не про те, що у нас заполітизоване населення і воно потребує саме таку ж заполітизовану продукцію (соціологічні дослідження показують, що пересічні громадяни цікавляться політикою остільки, оскільки це не є для них першочерговим інтересом). Це свідчить лише про те, що наша політична кон'юнктура бажає самовиразитись і намагається це робити через пресу.
Академік Анатолій Москаленко завжди говорив, що преса ніколи не повинна визнавати правил гри політичної кон'юнктури. Сьогодні ж преса не просто визнає ці "правила", а є активним учасником "гри", не завжди чистої і не завжди, як тут уже зазначалося, на користь держави та її народу. Звичайно, це сприяє її вразливості з боку тих, хто задає тон у "грі". Політичні журналісти завжди зазнавали і зазнають утисків як з боку влади, так і з боку її опозиції.
Свобода політичної журналістики можлива лише в громадянському суспільстві. В Україні його теж розуміють по-різному. Мирослав Попович стверджує, що треба розрізняти спільноту і суспільство. На його думку, "суспільство є сукупність організацій та інституцій, спільнота є невловима цілісність, що характеризується такими туманними рисами, як "ментальність", "культурно-політична традиція" тощо. Громадянське суспільство є саме суспільство, а не окреслена спільнота".
Свого громадянського суспільства ми ще не маємо. Ми тільки починаємо говорити про необхідність його побудови. З одного боку, є розуміння того, що для побудови громадянського суспільства і для творення модерної української нації потрібно певним чином формувати громадську думку. ЗМІ у цьому мають брати найактивнішу участь (особливо, якщо це стосується піднесення рівня правової та політичної культури населення).
З іншого боку, щоб формувати громадську думку (навіть з найблагороднішою метою), ЗМІ повинні обмежити себе в деяких свободах. Тобто має бути розуміння, що певне питання треба висвітлювати так, але аж ніяк не інакше. Це дуже болісний процес для мас-медіа. Бо нема гарантії того, чи витримають вони ту планку, падіння якої може призвести до перетворення засобів масової інформації у засоби масової пропаганди. Адже "політика-преса-влада" - це те, що повинно підтримувати державність, а не тягнути її у безодню анархії і розбрату".
Те, що політична журналістика завжди знаходиться під прицілом у можновладців, ще раз тільки підтверджує її особливу роль, бо "через неї в найбільш узагальненій і концентрованій формі відображається суть і перспективи розвитку даного суспільного ладу".
Окрім того, політичний журналіст причетний безпосередньо до процесу забезпечення політичних прав і свобод громадян. Право на інформацію (у тому числі політичну) є одним із головних і невід'ємних прав наших громадян. А політичний журналіст дає можливість отримати (або ж не отримати) всю інформацію про політичні процеси в суспільстві, що особливо актуальним є під час виборів, коли від отримання політичної інформації залежить і право вибору кожного громадянина.
